State vs private enforcement officers: complementarity or confrontation? (in Ukrainian)

Прийняттям у 2016 р. нових законів «Про виконавче провадження» та «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» в Україні поряд з існуванням державних виконавців було запроваджено інститут приватного виконавця. Передбачалося, що зазначені зміни допоможуть наблизити систему виконавчої служби до європейських стандартів (як відомо, у Великобританії, Франції, Польщі, Болгарії, Нідерландах приватні виконавці функціонують вже досить давно), зменшити навантаження на державних виконавців, а отже, підвищити якісний та кількісний показник виконання судових рішень.

Забезпечення рівноцінної конкуренції між державними та приватними виконавцями судових рішень як однієї з необхідних умов підвищення ефективності виконавчого провадження запроваджено Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 рр., схваленою Указом Президента України від 20.05.2015 р. №276/2015.

Водночас, з огляду на фактично паралельне існування державних та приватних виконавців в українській системі примусового виконання судових рішень, достатньо часто виникають спірні ситуації за участю приватних та державних виконавців, причиною яких є прогалини законодавства та неоднозначне його тлумачення при правозастосуванні. Зважаючи на зазначене, вважаємо за доцільне висвітлити підхід Великої Палати Верховного Суду (далі — ВП ВС) до вирішення цього питання.

Неоднозначність законодавчого регулювання

Ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у межах зведеного виконавчого провадження. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у межах зведеного виконавчого провадження.

Вищевказана норма закону знайшла свою деталізацію в Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженій Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 р. №512/5, в якій вказано, що якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об’єднуються у зведене виконавче провадження та виконуються державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження.

Про об’єднання виконавчих проваджень у зведене державний виконавець виносить постанову. Аналогічний обов’язок встановлений для приватного виконавця у разі стягнення коштів з одного боржника.

Проте наразі законодавством не встановлено механізм взаємодії між державною виконавчою службою та приватними виконавцями у разі виконання ними різних рішень про стягнення з одного й того самого боржника, як і не визначено порядок передачі та об’єднання виконавчого провадження у зведене від приватного виконавця до державного і навпаки. Це призводить до існування паралельних виконавчих проваджень, а отже, до виникнення ситуацій, за яких порушується черговість та пропорційність при виконанні кількох рішень про стягнення коштів з одного й того самого боржника.

Певну чіткість намагалася внести Велика Палата Верховного Суду. У своїй постанові від 14.03.2018 р. у справі №660/612/16-ц вона зробила висновок про те, що при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, в яких ці судові рішення, що підлягають при-мусовому виконанню, були ухвалені, та незалежно від кількості стягувачів.

Однак вищевказана позиція не додала чіткості у розуміння взаємодії між державними та приватними виконавцями у випадку відкриття кількох виконавчих проваджень та передання виконавчого провадження від приватного виконавця до державного і навпаки.

Новий погляд Великої Палати Верховного Суду на стару проблему

Однак 05.12.2018 р. ВП ВС, переглядаючи справу за скаргою на дії та бездіяльність приватного виконавця, відійшла від своєї правової позиції у справі №660/612/16-ц та зробила висновок щодо диспозитивності виконавчого провадження і порядку формування зведеного провадження та обов’язку його передачі від приватного до державного виконавця. Приймаючи рішення, ВП ВС спиралась на наступне.

Законодавством встановлено принцип диспозитивності виконавчого провадження та визначено його обов’язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору: пред’явити виконавчий документ для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця. Тобто вищевказані положення надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, який здійснюватиме примусове виконання, обираючи при цьому між державною виконавчою службою та приватними виконавцями.

Водночас, на думку ВП ВС, застосування правила щодо обов’язкового передання виконавчого провадження від приватного виконавця до державного і навпаки призведе до порушення основоположного принципу диспозитивності, порушення права стягувача на вибір виконавця, передбаченого законом.

На підтвердження цього Велика Палата Верховного Суду зробила важливий висновок щодо системи державного та приватного виконання рішень, які не є рівноцінними та замінними. Для стягувача має значення, звертатися до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, адже умови співпраці з державним та приватним виконавцем відрізняються. Звернення до приватного виконавця забезпечує стягувачу можливість користуватися такими гарантіями та можливостями:

  • обов’язкове страхування цивіль¬ної відповідальності приватного виконавця;
  • можливість фінансування виконавчих витрат на виконання коштом приватного виконавця (тоді як орган державної виконавчої служби, у разі недостатності авансового внеску, завжди вимагає покриття додаткових витрат стягувачем);
  • можливість встановлення в договорі з приватним виконавцем іншого розміру додаткової винагороди або авансового внеску, своєчасного покриття витрат, пов’язаних зі здійсненням виконавчих дій.

Всі вищезазначені властивості свідчать про наявність можливості передбаченим законом способом вплинути на ефективність примусового виконання важливого для стягувача рішення шляхом відповідної мотивації приватного виконавця. Однак, на думку Верховного Суду, наведена мотивація є неможливою у разі здійснення виконавчих дій органами державної виконавчої служби.

Водночас ВП ВС слушно зазначає, що необхідність передання виконавчого провадження іншому виконавцю, який першим відкрив провадження, може створити значні ускладнення як для стягувача (наприклад, якщо виконавець, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, знаходиться у віддаленій від стягувача місцевості), так і для приватного виконавця (який буде змушений виконувати виконавчі документи по всій території України, не маючи для цього відповідних можливостей і ресурсів).

Також слід врахувати встановлені законом обмеження щодо виконання рішень приватними виконавцями, такі як перевищення суми стягнення розміру страхової суми за відповідним договором страхування приватного виконавця, неможливість виконувати рішення щодо певної категорії стягнень тощо. В окремих випадках це може спричинити суттєве підвищення витрат на виконання, які буде змушений нести стягувач та які можуть бути не покриті коштом боржника, а в інших — може мати наслідком неможливість виконання рішень (наприклад, якщо у зведеному виконавчому провадженні підлягатимуть виконанню рішення на користь держави або державних органів, що законом не віднесено до компетенції приватних виконавців).

Цікавою є позиція ВП ВС щодо тлумачення ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження», про яку ми згадували на початку. На думку ВП ВС, предметом регулювання вказаної статті є лише порядок виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника у зведеному виконавчому провадженні державним або приватним виконавцем незалежно один від одного. Більшість членів ВП ВС дійшла висновку, що встановлене абз. 1 ч. 1 ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження» правило щодо виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у межах зведеного виконавчого провадження тим виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, стосується виключно державних, а не приватних виконавців. При цьому щодо останніх діє правило абз. 2 ч. 1 цієї ж статті про виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у межах зведеного виконавчого провадження.

Окрім того, ВП ВС зазначила, що передача виконавчого документа чи виконавчого провадження від приватного виконавця до іншого приватного чи державного виконавця може здійснюватися, враховуючи принцип диспозитивності, лише за заявою чи згодою стягувача. Поширення на приватних виконавців дії правила щодо передачі всіх виконавчих проваджень виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, на думку ВП ВС, призведе до створення для державних виконавців більш сприятливих умов діяльності, що є неприйнятним, з огляду на мету реформи системи примусового виконання рішень — дотримання балансу повноважень приватних і державних виконавців.

Таким чином, позиція ВП ВС полягає в тому, що обов’язок передачі виконавчого провадження державному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження для виконання ним у межах зведеного виконавчого провадження кількох рішень щодо одного боржника, покладений лише на державного виконавця. Водночас у приватного виконавця немає обов’язку передавати виконавчий документ чи виконавче провадження для виконання тому державному чи приватному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника для виконання кількох рішень щодо одного боржника у межах зведеного виконавчого провадження.

Правило «існування єдиного виконавчого провадження» повинно бути непорушним?

Зважаючи на те, що вказаною правовою позицією ВП ВС відійшла від свого висновку, викладеного у постанові від 14.03.2018 р. у справі №660/612/16-ц, вважаємо за необхідне висвітлити окрему думку суддів ВП ВС, які не погодилися з висновками постанови від 05.12.2018 р., мотивуючи таку незгоду наступним.

На думку окремих суддів, норми ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження» визначають єдине для всіх приватних і державних виконавців правило — виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється у межах зведеного виконавчого провадження. Йдеться про так зване «правило існування єдиного виконавчого провадження». Водночас судді ВП ВС зазначають про пріоритет виконавця, який відкрив перше виконавче провадження щодо боржника, посилаючись на те, що законодавець, зазначивши, що виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у межах зведеного виконавчого провадження, презюмує, що таким приватним виконавцем є той, хто відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника.

Отже, на думку окремих суддів ВП ВС, положення ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження» необхідно сприймати як єдиний змістовнологічний масив норм, спрямований на реалізацію головної ідеї цієї статті — існування єдиного зведеного виконавчого провадження у разі виконання кількох виконавчих документів про стягнення коштів з одного боржника. Правило існування єдиного виконавчого провадження спрямоване на захист прав та інтересів не окремого стягувача, а всіх стягувачів, за виконавчими документами яких здійснюється виконавче провадження щодо цього боржника та має важливе значення для дотримання принципу черговості задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої з боржника суми для задоволення вимог стягувачів.

Важливим аспектом існування єдиного зведеного виконавчого провадження щодо боржника, на думку окремих суддів ВП ВС, запобігає виникненню ситуацій блокування роботи одного виконавця (державного чи приватного) іншим та порушення прав боржника, що пов’язане з дублюванням виконавчих дій різними виконавцями, а також прав третіх осіб, які не є учасниками виконавчого провадження.

Перебування виконавчих проваджень щодо одного боржника одночасно у кількох виконавців може призвести до накладення арешту та передачі на реалізацію одного й того самого майна боржника усіма такими виконавцями. Оскільки одним із наслідків примусової реалізації арештованого майна є зняття арешту з такого майна, виникає ризик придбання покупцем майна з арештами інших виконавців, що унеможливить належну реєстрацію права власності на таке майно за переможцем торгів, тобто порушить майнові права третіх осіб, які не є учасниками виконавчого провадження.

Також достатньо часто трапляється ситуація з поверненням платіжних вимог виконавцям банками та іншими фінансовими установами у зв’язку з наявністю постанови про арешт коштів за іншим виконавчим документом та першочерговістю його виконання. Відповідно до п. 9.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України №22 від 21.01.2004 р., зареєстрованої в Міністерстві юстиції України №377/8976 від 29.03.2004 р., якщо під час дії документа про арешт коштів до банку протягом операційного дня надійшли інші документи про арешт коштів, то він виконує їх у порядку надходження згідно з п. 9.6 зазначеної Інструкції. Тобто виконавцеві може бути неможливо виконати рішення в повному обсязі через наявність постанови про арешт коштів за іншим виконавчим документом.

Водночас твердження більшості ВП ВС про ініціювання процедури банкрутства у випадку, якщо виконавець чи стягувач, отримавши інформацію про наявність кількох виконавчих проваджень чи арештів одного і того ж майна, виявить, що майна боржника не вистачає на покриття всіх вимог, на думку окремих суддів ВП ВС, не відповідає вимогам закону. Адже нормами чинного законодавства (як у сфері виконавчого провадження, так і тими, що регламентують процедуру банкрутства) зазначене жодним чином не врегульовано та не визначений обов’язок виконавців ініціювати процедуру банкрутства.

Як бачимо, позиції представників ВП ВС з одного питання демонструють кардинально різні підходи до однієї і тієї ж проблематики, кожна з яких, безперечно, не позбавлена логіки та має право на існування. Водночас така невизначеність не сприяє забезпеченню однакового застосування судами норм права та суперечить принципу правової визначеності, що може бути причиною неоднозначного тлумачення судами норм права.

З огляду на різнобічність поглядів представників ВП ВС, вважаємо, що питання взаємодії державних та приватних виконавців (зокрема, у випадках існування кількох виконавчих проваджень щодо одного і того самого боржника) має бути врегульоване на законодавчому рівні для забезпечення ефективного виконання судових рішень, а також для виконання порівняно новим в українській правовій системі інститутом — приватними виконавцями — покладених на них цілей.

Related publications

26 March 2024

Publications

Post-War Expectations: National Revenue Strategy
26 March 2024

Publications

Sayenko Kharenko lawyers contributed to the third edition of Advertising Law: A Global Legal Perspective
19 March 2024

Publications

Member Voices
Notification cookies

We use cookies to analyze the behavior of visitors
of our website and improve it. By using our website, you consent to these cookies in accordance with our Cookie Policy.