Justice “at interest” (In Ukrainian)

Що заважає розвитку litigation finance в Україні?

Фінансова неспроможність розпочати (або вчасно завершити) судовий процес з тих чи інших причин завжди була болісним питанням як для юристів (фактично втрачали клієнтів), так і для позивачів (з позиції доступу до правосуддя). За кордоном цю проблему вирішили за допомогою такого інституту як зовнішнє судове фінансування (Litigation finance). Однак у пострадянських країнах інвестиції в судовий позов ще не набули значної популярності.

Основна сутність судового фінансування полягає в тому, що певна спеціалізована організація бере на себе зобов’язання щодо сприяння одній зі сторін у веденні процесу за допомогою надання необхідних для цього коштів, а натомість наділяється правом на отримання обумовленого заздалегідь відсотка (виключно у разі сприятливого вирішення спору) від стягнутої з опонента суми. Така форма покриття судових витрат вже стала достатньо популярною в Австралії, Канаді, Америці та Європі.

Не секрет, що з кожним роком кількість судових справ в Україні лише зростає. Зокрема, протягом 2019 року на розгляд до загальних місцевих, апеляційних судів та Верховного Суду надійшло 2 мільйонів 356 тисяч справ і матеріалів кримінального судочинства та про адміністративні правопорушення. Ще близько 1,5 мільйонів справ — це господарська та цивільна юрисдикції. Отже, наразі в Україні існує потенційно великий ринок для судового інвестування. Про це також свідчить порівняно успішний досвід діяльності першого російського проекту в цій сфері — https://platforma-online.ru. Насправді, великих і цікавих справ, «закритих» через «платформу», наразі усього близько трьох десятків, але вони дуже показові як за сумами позовів (максимальний виграний спір—136 мільйонів евро), так і в галузевому розрізі (як правило, інвестиції «вкладаються» у транснаціональні корпоративні спори, спори з тепломережами, стягнення коштів за кредитними договорами, відшкодування шкоди тощо). Аналогії для нашої країни є дуже позитивними. Однак досвід подібних компаній в Україні, на жаль, не вражає. Мова йде про два стартапи — проект OpenLex (розпочав роботу 12.04.2016 року) та European Litigation Fund (заснований ще у 2013 року, але медійно активним став лише у 2020 році, він пропонує здійснювати інвестиції через портал https://litigationfinanceportal.com). Досягнення цих «судових інвесторів» є слабкими: про виграні справи в ЗМІ майже нічого не відомо, залучених інвесторів та юристів — одиниці, а окремі розділи на цих сайтах взагалі містять технічну інформацію на кшталт «судова справа №1», «Тест» тощо.

За кордоном вирахування «прибутковості» ринку судового інвестування відбувається дуже просто — це сума, що становить приблизно 1,5-2 % від загального обсягу юридичного ринку країни. Останніми роками щодо України фігурували суми близько 12-15 мільярдів гривень. Отже, судові інвестори можуть поборотися за умовні 130-240 мільйонів гривень, що вже достатньо вигідно. Водночас український ринок судового фінансування (і це не жарт) взагалі може перетворитися на потенційно найбільший ринок Європи завдяки позовам, які можуть бути подані проти Росії за активи, втрачені в Криму і зруйновані на Донбасі. За таких умов, за найскромнішими прогнозами, цей ринок оцінюватиметься у 100 мільярдів гривень.

Проте є кілька причин, що заважають розвитку судового інвестування в Україні. Насамперед, це неналежне правове підґрунтя для фіксації суми виграшу в майбутньому, залежно від домовленості між адвокатом та клієнтом. Ще одна причина — слабке «впровадження» у правову реальність так званих колективних (групових) позовів.

За кордоном з першою причиною навіть ніколи не зіштовхувалися, оскільки всі ці нюанси вирішувалися крізь призму так званого гонорару успіху адвоката. Лише нещодавно в Україні було зняте це питання з порядку денного юридичного світу. 12.05.2020 року. Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення у справі, яка була передана на її розгляд Касаційним господарським судом у складі ВС, з огляду на наявність виключної правової проблеми стосовно гонорару успіху адвоката. Вирішуючи зазначену правову проблему, ВП ВС виходила з того, що домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин між якими може розглядатися питання щодо обов’язковості такого зобов’язання. В контексті вирішення судом питання про розподіл судових витрат суд повинен оцінювати розумність витрат, їх співмірність із ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача. Тобто своїм рішенням ВП ВС чітко висловилася щодо законності існування гонорару успіху адвоката та наголосила на необхідності визначення сторонами саме розумних меж такого гонорару.

Щодо другого аспекту, то з цим трохи складніше. Річ у тім, що після суттєвого оновлення змісту ЦПК України у 2017 році, на жаль, не вирішеним залишилося питання запровадження особливого порядку розгляду справ, які стосуються захисту прав і законних інтересів численних груп осіб, а не лише окремих осіб. Чинна редакція ЦПК України не дозволяє суду ефективно розглянути справи, в яких позивачами виступає значна кількість громадян. За умови, що повноцінними співпозивачами є кілька десятків (сотень, тисяч) осіб, перебіг розгляду справи втрачає контрольованість, що загрожує безперспективним тривалим затягуванням розгляду справи, а ухвалення справедливого рішення унеможливлюється через процесуальні складнощі адмініструвати перебіг судових засідань. Наявний механізм роз’єднання позовів також неспроможний розв’язати цю проблему, оскільки існує

загроза паралізації роботи суду через появу в результаті такого роз’єднання десятків однотипних позовів з однаковими позовними вимогами до одного відповідача. Отже, попри формальну наявність правових можливостей пред’явити цивільний позов на захист значної кількості осіб, постраждалих від одного правопорушення, зміст чинного ЦПК України не відповідає викликам часу. На думку юриста ЮФ «Василь Кісіль і Партнери» Богдана Шабаровського, колективні позови можуть стати ефективним інструментом захисту прав споживачів, соціальних чи екологічних прав, але це значною мірою залежить від того, яким чином буде врегульована процедура подання та розгляду таких позовів. Водночас вже зараз є процесуальний інститут, який демонструє свою ефективність — розгляд адміністративної справи як зразкової. Щоправда, поки що він можливий лише в адміністративному процесі. Поширення цього інституту на цивільний та господарський процеси може стати хорошою альтернативою колективному позову.

Варто зазначити, що відмінність групових позовів від чинних норм українського законодавства полягає в тому, що колективні позови надають право одному позивачу подавати позов від великої кількості постраждалих від одного правопорушення, при цьому не зобов’язуючи інших постраждалих бути присутніми в судовому процесі. Отже, такі позови можуть представляти інтереси сотень людей та розглядатися без процесуальних перепон, які передбачає процесуальна співучасть. Достатньо непогану спробу «залатати» цю прогалину спробували автори законопроекту №10292 від 15.05.2019 року, але цей документ так і не став законом. Жодних інших новацій в цій царині поки що не було запропоновано. Хоча за кордоном модель колективних позовів вже давно «обкатана», виявлені всі підводні камені, тому нам потрібно лише адаптувати цифри під українські реалії.

Наприклад, американська модель інституту колективного позову побудована за принципом opt-out, що передбачає автоматичне включення до колективного позову всіх осіб, які підпадають під визначений позивачем опис групи (окрім тих, хто прямо відмовився від участі у процесі) . Протягом тривалого часу ця модель передбачала настільки широкі можливості для позивачів (особливо для юристів, які спеціалізувалися на поданні колективних позовів), що правники фактично бомбардували компанії з метою одержання винагороди. У зв’язку з цим у 2005 році був прийнятий Class Action Fairness Act — закон, який встановив порядок подання колективних позовів шляхом врегулювання питань юрисдикції та розміру винагороди адвокатів, вимог до мінімальної суми позову ($5 мільйонів) та кількості позивачів.

Який вид судових спорів зазвичай є найдорожчим з позиції усіх сукупних витрат — тривалості, замовлення експертиз, залучення додаткових фахівців, а також оплати за надання юридичних послуг?

Олексій Колток, радник Sayenko Kharenko

Насамперед, звертаємо увагу на оцінку юридичної позиції у справі. Наприклад, у справах про стягнення заборгованості за укладеним договором можна з великою ймовірніст ю прогнозувати позитивний результат, тобто коефіцієнт виграшу зазвичай буде високим. Відшкодування збитків, завданих неправомірними діями або рішеннями, належить до складної категорії справ, яка потребує поглибленого аналізу багатьох обставин, щоб впевнитися у перспективах на успіх. Важливо, щоб у клієнта була вся сукупність доказів. Якщо документів недостатньо, необхідно оцінити, чи можна отримати такі докази (наприклад, під час судового процесу доступними процесуальними інструментами), чи можна довести відповідні обставини іншими засобами доказування, чи є такі докази у протилежної сторони або в інших осіб, незацікавлених у вирішенні спору. Неповно надана інформація та відсутність документів під час попереднього аналізу справи збільшує ризик невизначеності перспектив, що знижує коефіцієнт виграшу справи.

Друга група чинників, які прямо впливають на повернення інвестицій — це можливість фактичного виконання судового рішення. Навіть за наявності юридичної позиції у справі немає жодного економічного сенсу фінансувати процес, якщо рішення залишиться невиконаним.

Related publications

26 March 2024

Publications

Post-War Expectations: National Revenue Strategy
26 March 2024

Publications

Sayenko Kharenko lawyers contributed to the third edition of Advertising Law: A Global Legal Perspective
19 March 2024

Publications

Member Voices
Notification cookies

We use cookies to analyze the behavior of visitors
of our website and improve it. By using our website, you consent to these cookies in accordance with our Cookie Policy.