Перемога форми над суттю

Фарс — так можна оцінити запеклу боротьбу з корупцією, яку проводить держава (відчуття, що половину цього речення можна взяти в лапки…). І справа навіть не в численних антикорупційних органах, які «досягли успіху» хіба що на ниві піару. І не у відсутності гучних, реальних тощо посадок. Питання в самій боротьбі. Можна затвердити стратегію і знати безліч тактичних прийомів, але постає питання передумов виникнення корупції — хто над цим працює? Усі антикорупційні норми, що містяться у Кримінальному кодексі, мають охоронний характер, вони охороняють інші норми права, які регулюють певні суспільні відносини. Якщо така регуляція проста і прозора, то вона виключає можливість зловживань і різних «хитрощів», пов’язаних з неякісним регулюванням. Корупція стає дуже ризиковою і банально невигідною. У Кримінально-процесуальному кодексі 1960 року була дуже цікава норма: Стаття 23. Виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину. При провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. Зверніть увагу — слідчий, прокурор зобов’язані (!) виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Зараз такого обов’язку немає, а дарма — контроль за відповідним приписом прокурора чи постановою слідчого в порядку статті 23 колишнього КПК у сучасній обстановці безладдя був би не зайвим.

Чи є можливість впливати на прозорість регуляцій? Є. І надає її Закон «Про засади державної регуляторної політики в галузі підприємницької діяльності» — громадяни, громадські організації тощо мають право висловлювати свою думку щодо запропонованих урядом та іншими урядовими установами регуляцій. І методики щодо оцінки ефективності таких регуляцій — як запропонованих, так і наявних — теж є, але з ними чомусь не працюють. Напевно, тому, що вигідніше боротися з наслідками, ніж передумовами, — можна робити гучні політичні заяви, створювати громадські організації по боротьбі з усім і підтримкою/розвитком усього, отримувати гранти, впливати (здійснювати тиск) на прийняття рішень відповідними органами чи особами. Це все має вигляд бурхливого політичного життя, активності громадського суспільства і реалізації «запитів суспільства». Але чи добре це для держави? У багатьох випадках — не дуже, оскільки боротьба з корупцією перетворилась на обов’язкову звітність перед кредиторами, а громадські «активісти» часто-густо стали використовуватись для шантажу та відвертого тиску на певних осіб.

Потрібна для держави діяльність перетворилась на «компанейщину», і це за наявності дієвих, реальних механізмів запобігання корупції. Органи правопорядку цей тренд також підхопили і використовують кримінально-правовий інструментарій як засіб тиску залежно від своїх інтересів чи інтересів відповідних політичних угруповань. Яким чином ще можна пояснити величезну кількість існуючих протягом багатьох років кримінальних проваджень за «корупційними» статтями і врученими повідомленнями про підозру? Висновок невтішний — держава в особі своїх інституцій «бореться» з корупцією «pro forma». Громадський сектор використовує цю «боротьбу» у власних інтересах, силовики працюють під гаслом «що охороняєш, те й маєш, нічого не охороняєш — нічого не маєш». Єдиний, хто має можливості й інтерес (!) до цієї боротьби, — це бізнес, оскільки саме на нього припадає основний тягар корупції, з нього «отримують». До праці, панове! Чи як? Висновок невтішний — держава в особі своїх інституцій «бореться» із корупцією «pro forma».